Павло Ільчук народився 2 серпня 1991 року у селі Вороненко Яремчанської міської ради у сім’ї Марії  Степанівни та Миколи Васильовича Ільчуків.

У 2007 році став студентом спеціальності «Технічне обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів» автомеханічного відділення Надвірнянського коледжу Національного транспортного університету. Після закінчення коледжу у 2011 році був призваний  до лав Збройних сил України і не будь-куди, а в еліту армії – високомобільні аеромобільні війська. Спочатку проходив службу строковиком у восьмому окремому полку спеціального призначення міста Хмельницького. Згодом, не вагаючись, залишився там контрактником. Був старшим  солдатом, старшим розвідником 8 окремого полку спеціального призначення.

У зоні АТО Павло із військовими побратимами займався конвоюванням та охороною блокпостів. Під час однієї з ротацій, в районі Луганського аеропорту 20 липня 2014 року його бригада потрапила під шалений мінометний обстріл, під час якого Павло зазнав поранення. Йому зробили декілька уколів сильного знеболювального, проте не змогли врятувати.

Побратим Павла з Хмельницького полку Олександр Ящук відзначав, що Павло був дуже чуйною, доброзичливою людиною. Завжди усміхнений, навіть на образи відповідав посмішкою. Жодного негативу чи агресії з його боку не було.

Похований 24 липня 2014 року в селі Вороненко. Як у селі Вороненко ховали бійця АТО 23-річного Павла Ільчука

14 листопада 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час антитерористичної операції, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Також нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

Останнім статусом на його сторінці у соціальній мережі є крилата фраза «Nilinultumremanebit», що в перекладі означає «Ніщо не залишається без помсти».

Вражені подвигом випускника коледжу, мужнього Героя – Павла Ільчука талановиті студенти присвятили йому свої вірші:

***

Божевільно стискала в жмені цей злощасний запах війни.
Син пішов, а вона як сонце, цілувала його сліди.
А вона молитвою в небі, чи в бою, чи у бліндажі
Біля нього, навколо нього, коли серце вже на межі.
Коли натомлені ноги, автомат намуляв плече,
То вона, як колись малому, дула й тихо питала: «Ще?»
І гоїла, мліла, вірила материнська її душа,
Кожен ранок від болю падала й поверталась до сина жива.
І просила у Бога сили, просто вірила: зможе, встоїть…
А ж допоки ворожа куля біля серця самого блиснула.
Мати падала і вмирала міліон - міліон разів.
Кров по венах її гуляла, материнський будила гнів.
Мов прикладом у скроні била й стугоніла на цілий світ
Павле, Павлику, і застила, мов ніби холодом, ніби лід.
А Павлова зоря у небо вислизнула у мами з рук
Залишивши суцільну рану і війни непрощенний звук.