Олександр Козюк народився 3 травня 1997 року та проживав у селі Велика Кам'янка на Коломийщині.

Звичайне життя доброго хлопця

Після закінчення Великокам'янської школи у 2014 році вступив до Надвірнянського коледжу НТУ (нині ВСП «Надвірнянський фаховий коледж НТУ») і навчався за спеціальністю «Обслуговування і ремонт автомобілів і двигунів». У 2017 році закінчив коледж, здобувши фах автомеханіка.

Викладачі і одногрупники запам’ятали Сашка, як надзвичайно позитивну, життєрадісну, доброзичливу людину. Він завжди був готовий прийти на допомогу. Був дуже рішучим і сміливим юнаком. Ще з часів студентства намагався бути самостійним і, щоб забезпечити себе матеріально, працював барменом у Коломиї.

Мама Героя пані Оксана згадує: «Саша ріс веселим та добрим, після закінчення коледжу працював у ресторані. Потім вирішив їхати до  Польщі, працював на будівництві мостів, де  заробив на свою першу машину. Оце було радості!!! Їздив щасливим! Його хобі був футбол, добре грав, їздили на турнір у Польщу. Сашко мав сестру Миросю, і, хоча вона старша від Сашка на 6 років,  Саша її дуже оберігав та  любив. Сашко дуже любив дітей, особливо свого племінників Матвійка та Злату, яка була його похресницею. 4-річний Матвійчик дотепер не можу зрозуміти чому Сашко не приходить до нього?

Доброволець. Шлях воїна

А потім почалась війна. Сашко довго роздумував, тому що не було ще тих років щоб іти, пішов записався у «Лють». Ніхто його не міг відговорити. Саша казав: «Як я буду людям в очі дивитись?» Вже коли проходили навчання спочатку в  Черкасах, а потім в Одесі, його пустили додому на три дні. Радості не було меж!!! Все говорив: «Приїду розпишусь з Анею» (це була його дівчина). Та за декілька хвилин до поїзда Сашу завернули додому. Пізніше поїхав уже в Кліщіївку, що неподалік Бахмуту. Перший бій витримав, а другий – став останнім».

 Олександр пішов знищувати окупантів як рядовий поліції у складі об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють», штурмового полку «Цунамі». Пройшов двотижневу спеціальну підготовку на Черкащині і, навіть, став учасником відео репортажу 5 каналу про це.

Пізніше ще була підготовка в Одесі.

Був інспектором взводу штурмового батальйону полку управління поліції особливого призначення №2. Про службу Сашка і його подвиг дуже детально описано у дописі користувача Історії Полеглих Воїнів України у Фейсбук. Процитуємо його майже повністю.

«Кліщіївку, що за 3 кілометри на південь від Бахмута, росіяни захопили в січні 2023-го. Бахмут — у травні. Але українські захисники переламали ситуацію і з початку червня почали контратаки на флангах Бахмута. Колись затишне передмістя, Кліщіївка знову опинилася в епіцентрі бойових дій — на той момент це вже був потужний укріпрайон росіян, які трималися за село майже чотири місяці.

На околицях Кліщіївки — високі пагорби, завдяки яким можна контролювати не лише напрямок на Бахмут, розташований у низині, а й автотрасу на Горлівку — важливий шлях постачання російського гарнізону з півдня. Також біля Кліщіївки проходить залізнична гілка на Горлівку і далі до Донецька. Саме за цей залізничний насип відійшли росіяни, втративши свої позиції.

Та перш ніж це сталося і над селом замайорів український стяг, запеклі бої виснажували українських штурмовиків. Олександр Козюк «Смайлик» у Кліщіївку заходив двічі.

Про Сашкове бойове хрещення пригадує побратим із позивним «Фіксик»: «Перед штурмом приїхали на пересадку. Смайлик був у резерві. Коли один із побратимів підвернув травмовану ногу, Смайлик викликався першим. Його хоробрість важко було не помітити, як і те, яку життєрадісну мав він вдачу. Коли йшли на завдання, розмовами відволікав від того, що нас можуть убити. Ми зі Смайлом попереду. Місцевість нова, не знаю, куди бігти. А він йде спокійно, з усмішкою, геть не переживає і тим самим заряджає нас.

Працювали у двійках, я був старшим групи. Смайлик був у четвірці. Завдання стояло зачистити чотири будинки. Два зачистили легко, далі — перестрілка з ворогом, який відступав. Ми закріпилися. Без жодного пораненого. Смайлик розкопував підвал, поки ми прикривали, тримаючи оборону. Ворог був на дистанції 25–30 метрів. Я дав команду Смайлику піти в тил, привести допоміжні сили для закріплення. Потім ми передали позицію ЗСУ і відійшли. Штурм тривав десь годину. Коли йшли на точку евакуації, то Смайлик ще жартував, що наш взвод — «Злюки-бобри».

Після цього штурму хлопці з’їздили на Харківщину купатися у кар’єрі — святкували життя. А ще щодня грали у волейбол. Коли один із побратимів каже, що програвали місцевим 11:0 — і все одно щодня грали…

Чому Олександр став Смайликом? Побратим Абдула пояснює: «Ми як інструктори намагалися бути з ними серйозними, а Сашко постійно посміхався. Так і став Смайликом. В нього ще не було зуба-ікла, він жартував, що після штурму поїде і вставить, щоб не свистіти. Якраз перед штурмом отримали зарплату. Не всю, правда. То Смайлик хихикав — мовляв, спеціально так зробили, щоб ми спересердя вбили якомога більше ворогів».

Вирішальний штурм тривав хвилин сорок. Шестеро бійців «Цунамі» в штурмовій групі і двоє —у вогневій підтримці. Хлопців там чекали. Накривала артилерія. Били касетами.

Фіксик пригадує обставини бою: «Ми були зажаті в такому проміжку: поле за 300 метрів та інша вулиця за 150 метрів, лише одна стіна нас відділяла. Працювало чотири ворожі кулемети.  Дві години лупили зі «стодвадцятого» [міномета]. Смайлик Він перший прийняв контакт. Мав закинули у підвал гранату, але трохи більше висунув плече. Якби не Смайлик, усі й далі ішли б уперед — нас тоді поклали б усіх.

Під’їхали на БТР. Команда «десант земля» — і за кілька секунд тікаємо від машини. Бо це ж жирна ціль. Досягнути цілі допоміг місяць. Саме тієї ночі була повня. Весь ландшафт було видно, ми мали змогу розтягнутися на довгі відстані. Зазвичай на витягнуту руку йдеш, а тут створили бойову лінію. За весь час жодної зупинки, а це зо п’ять кілометрів. Усе прострілюється. Евакуація так само пішки. Стабпункту там не було. Тож евак міг тривати вісім годин. Четверо-п’ятеро людей несуть пораненого. Це дуже велика ціль. Навіть дві людини для них (росіян) ціль. На двох солдат запускають «сто двадцятий», протитанковий СПГ [застосовують] по живій силі — легко».

Бахмутський напрямок і село Кліщіївка на лінії фронту, мапа DeepState станом на 27 вересня 2023. Тіло Смайлика того дня забрати не вдалося. Через чотири дні повторили спробу. Шукали під шквальними обстрілами — знайти не могли. Кліщіївка була остаточно звільнена 17 вересня.

Зрештою загиблого побратима таки знайшли. Біля Сашка лежало багато обгорілих ворогів із джгутами. Тіло героя евакували. Ворожі тіла — так і лишилися. За ними ніхто з того боку не поривався. Це при тому, що в атаці має переважати число над тими, хто в обороні, а в нас воно все одно менше.

Ніби й мала б втішити така математика. Однак за тією цифрою стоять згорьовані батько, мати і кохана. Несправджені плани, як-от поставити зуб-ікло і пропити курс протеїну, щоб набрати масу тіла. Нездійсненна мрія — повести під вінець кохану дівчину в білій сукні.

Один загиблий українець проти двадцяти знищених окупантів — це все одно про чорне горе для тих, хто любив того одного, який має ім’я і свою історію. Цього разу це ім’я — Олександра Козюка».

Загинув Олександр Козюк 01 вересня 2023 року.

Пам’ятаємо. Любимо. Несемо крізь серце

29 вересня 2023 року скорботний кортеж з поліцейських авто під звуки сирен з тілом полеглого Героя попрямував до батьківського дому. Всі мешканці села Велика Кам'янка зустрічали героя на колінах.

Коломийщина попрощалася із бійцем штурмової бригади «Лють» Олександром Козюком. 30 вересня все село Велика Кам'янка вийшло,  щоб провести в останню путь молодого воїна Олександра Козюка.

Фото похорону взято з ресурсу Informator.ua

Мати Олександра каже, що війна дуже змінила сина. За три місяці він з безтурботного юнака перетворився на справжнього воїна – серйозного і впевненого в собі. І показує фото Олександра до служби і через три місяці на війні – різниця справді вражає.

Пані Оксана з гордістю і болем ділиться спогадами про свого сина: «Саша наша душа, світла дитина. Пішов добровольцем в підрозділ «Лють». Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, Хрестом хоробрих, медаллю «За оборону України». Присвоєно звання капрал поліції, на жаль, посмертно... Це була велика, тяжка втрата і вона ще є вона з нами постійно Хоронили його цілим селом та ще й сусідні села, вся Коломийська, Франківська поліція з Одеси були (Саша там проходив навчання). Біль… багато болю залишилося».

Як найбільшу реліквію родина береже речі і нагороди сина. «Це все що залишилось від нашого  Синочка», - каже згорьована мати.

Є біль, якого не бачать очі. Але він живе в словах матері, що втратила сина. Послухайте її. Це — голос любові, що залишилася сама. У цих відео — не просто пам’ять. У них — правда мами, яка щодня дихає крізь біль.

ЙОГО ЖИТТЯ ЗАКРЕСЛИЛА ВІЙНА, ТА ПАМ'ЯТЬ НАША ЗБЕРЕЖЕ НАВІКИ!